Оспалість – такий стан в духовному житті при якому людина з одного є на дорозі віри, а з іншого добровільно допускається чимало ухиблень і занедбань, які в скорому часі можуть призвести до тяжких наслідків. Стан оспалості дуже небезпечний, християнин може тривати в ньому роками. Вийти з нього не просто. Тому важливо розглянути цю тему.
Що говорить про оспалість св. Альфонс:
1. Людина повинна мати гаряче прагнення цілковитого навернення до Бога. Коли такого немає, то принаймні настирливо молитись про цю ласку. Особливо просити повинна щоб Бог звільнив її від легковаження малими гріхами, власне в тому є головне джерело оспалості. Альфонс є реаліст, тому з досвіду духовного стверджує, що душа яка легковажить собі дрібні ухиблення ніколи не дійде до досконалості.
2. Необхідно добре пізнати свої слабкі сторони, а особливо головну, пануючу в собі ваду (гординя, егоїзм, гнів, лінивство, тощо).
3. Коли вже душа пізнала свою головну ваду, повинна сильно постановити, що буде в собі перемагати її.
4. Усунути і уникати нагоди до гріху які провадять душу. Це дуже важливо. Ніякі постанови не допоможуть, якщо людина не уникає нагоди до гріха. Необхідно визначити які нагоди до гріха вас провадять і по можливості більше на них не наражатись: уникати гріха само собою зрозуміле, але і нагоди до нього також.
5. Треба вправлятися в чеснотах, які протилежні злим схильностям. Наприклад: гординя – покора; непоміркованість – вмертвіння, і в подібний спосіб треба поступати з кожною вадою. Касіян каже, що добре є, в часі молитви роздумати над тим, що нам може трапитись; і в дусі бути готовим до цього.
6. Дуже добре буде, коли головну свою ваду обрати за предмет особливого рахунку сумління, і призначати собі якусь покуту за кожним разом, коли впадемо у цю ваду. Неустанно необхідно боротись, до поки її цілковито не викорінемо із свого серця. Однак, слід пам’ятати, яким би не був наш поступ у чеснотах, злі схильності продовжують жити в людині і можуть знову повернутись; необхідно завжди чувати.
Врешті, щоб перемогти якусь свою ваду, потрібно недовіряти ані праці, ані силам власним, але усю надію в Бозі покладати. Коли б ми в наших постановах надію покладали, усе було б даремне. Треба, отже постійно жебрати Божої помочі і молитись, бо коли перестанемо молитись, будем переможені, а якщо витриваємо, прохаючи про ласку і щиро її прагнучи, непохитно отримаємо перемогу, хоч би найтрудніші були обставини.
(Св. Альфонс Лігуорі – «Дорога вдосконалення». Том 1. «Про способи виходу із стану оспалості»)
Джерело: Альфонсіанська духовність
